Клубок

 Пробігло по дротах з обох кінців, прямуючи досередини. Сконцентрувалось з одного боку  і повільно почало згортатись у клубок. Була ймовірність, що на іншому кінці теж згортається, проте у меншій мірі – бо неусвідомлювано, або усвідомлювано слабо.

Ці здогадки випливали зі слів, що надходили вслід по тих самих дротах з іншого боку. Слабке підтвердження того, у що хотілось вірити і вже майже було прийнято як факт – та все ж лишалась імовірність похибки. 

Прозорий клубок, який міг зруйнуватись від єдиного міжнародного взаємно зрозумілого слова. Будь-якого – незалежно від його значення та контексту. Клубок був надто непевним, бо згорнувся навколо уявних образів та осмислення усіх до того сказаних слів. 

Минав час, а по дротах все надходили слова і файли, що нібито підтверджували існування клубка у реальній дійсності. Згорталось більше, душило саме себе, і тим самим ставало сильнішим, більш певним. І готовим розійтись, відкривши у вигаданому світі щось таке, про що здогадувались, проте боялись висловити припущення вголос, аби не осоромитись. Здавалось, що зовсім скоро клубок розцвіте, спричинивши тим самим відповідну реакцію на іншому кінці. Щоправда, трохи слабшу – зважаючи на відстань. 

Згорталось і там. Надходила інформація – а отже, сильніше згорталось тут. Ставало теплим і пухнастим, влаштовувалось зручніше десь усередині. Утримувало рівновагу тіла на підвіконні, підтримувало діяльність мозку й давало можливість точно висловлюватись, аби переконуватись: так, згорнулось на іншому кінці. Там теж пухнасте, але короткошерсте, також тепле, але тільки починає таким ставати. Відстань. 

Погладили і тут, і там. Переконались – лежить клубочком. Завтра підніматиметься у повітря і високо в гори – і буде пов’язане. Тепле і пухнасте, двобічне. 

Назад з повітря не повернулось – дізналось те, що тут, приїхавши назад до міста і дротів. Все ще тепло згорнувшись, воно не бачило іншого – а згодом і переконалось. Тепер клубок був один - місцевий. Той, що був на іншому кінці, замерз. Під дією непристойно звичної фізичної сили втратив половину прозорого хутра. І був викинутий через втрату необхідності, адже та сила заповнила увесь простір. 

Те, що лишилось, як виявилось, не могло існувати саме. Точніше, могло існувати, проте не бути собою. Ставало мертвотно теплим – і все ж не зникло. 

Клубок скорчився від болю, і тому зменшився. Тепер примусово зайняв дальній куток свідомості, виглядаючи відсутніми очима тільки у хвилини особливого відчаю середовища. Єдина була з нього користь. 

 Хутро ставало більш прозорим, а тому переставало захищати. Але захист був вже непотрібним. Згадувався інший клубок, що на іншому кінці – колись слабкий і непевний, але живий і теплий, а тепер – неживий. Без нього втрачалась і сила, і призначення на цьому кінці.

Пам’ятаєш, як починало згортатись? Прозоре й безколірне, здобувало тепло і хутро, набувало впевненості в існуванні іншого кінця дроту й відчуття наявності собі подібного. Починалось. Згорталось. Сподівалось на розвиток. 

…Вибач, мені потрібен простір для фізичної звичайної сили, тому звільняю його від тобі подібних. Якщо хочеш, можемо залишити дроти для пам’яті.  © Денис Н.