Колір самотності

Невідома науці сіро-блакитна рідина повільно розтікалась по кімнаті. Випаровуючись, заповнювала собою все приміщення, входила в легені з повітрям, через шкіру досягала внутрішніх органів. Як виявилось потім, найбільше її було зосереджено у мозку. Спочатку наявності хімії не помічали через відсутність запаху і смаку. Потім окремі люди звернули увагу на сіро-блакитний колір. У них змінився світогляд, настрій і переконання, з’явилось агресивне ставлення до людей. Проте дія речовини поширювалась не на всіх.

З часом речовина набула зеленкуватого відтінку, стала липкою, слизькою, і важкою, з’явився запах, точного опису якого нема – кожен відчував по-різному, у декого він спричинив блювоту, що й стало причиною задушення та смерті. Хімія продовжувала випаровуватись, але тепер її у повітрі було добре помітно, вже відчувалось, як вона заповнює кімнату і входить в легені. Внутрішні органи ставали відчутно важчими. Відбувались незворотні зміни у мозку, свідомості і підсвідомості. Чим більше випаровувалась рідина, тим важча ставало дихати, що призводило до смерті окремих осіб від задухи.

При розтині тіл виявлялась надзвичайно велика кількість сіро-блакитно-зеленої хімії у мозку і серці.

Очі отруєних завжди набували кольору отрути. Їхні тіла не становили загрози. А ставали ідеальними наочними прикладами для студентів – майже висушені, без крові, з органами неприроднього, як у ляльок, кольору.

Ніхто не міг зібрати невідому речовину для дослідження – її бачили не всі, а лише деякі люди, виділити з повітря чи тіл померлих не вдавалось – хімія намертво в’їдалась, зросталась і змішувалась із ними, стаючи їхньою частиною.

…Можливо, у якійсь офіційно-поважній установі під багатьма замками і державними таємницями зберігається скляна посудина, де у формаліні плаває шматочок чийогось мозку неприроднього кольору… З-поміж інших цю посудину відрізняє одне: відсутність назви того, що у ній зберігається.