Незроблені фото одного дня. (публікувалось на сайті "Хайвей")

 Вогнище через вікно літньої кухні. Мухи, які повільно дохнуть на липкій стрічці. Тіні рухаються по стінах, і світло зупиняється у кутку з газовим лічильником.

Два вікна нашого будинку – навпроти одне одного, у протилежних стінах кімнати. І через ці обидва вікна видно сусідів у їхньому домі.

Вогнище, іскри якого летять так високо в небо. Вогонь проходить по тонких гілках, проходить і через них – мимоволі згадуються вени. Нескінченний впорядкований рух.

Звук яблук, які падають – то з саду. Численні підтвердження закону всесвітнього тяжіння.

Могло б бути ще багато незроблених фоток. Але вже настав час повертатись.

Кущі – а що за ними? Сільський цвинтар – без ефектних пам’ятників і загадкових склепів. Але за настроєм і атмосферою кращий за всі ті famous and outstanding. Ліс, за яким видно вогні великого непривітного міста. Знаки, що обмежують свавілля. Обмеження – погано. Але це – з метою захисту. Табличка з цифрою просто посеред траси – і чого б то?

Цегляна стіна з самотнім ліхтарем – для когось і для чогось він світиться.

Прозорий місяць з блакитним відтінком – я бачила, як він сходить, коли ще була там. І, можливо, з іншого боку на нього дивився мій Німецький Принц. Справді – чого б іще той місяць був блакитний? Звичайно тому, що він зараз плаває і у блакитних очах мого Німецького Принца!

І на цьому місяці сходяться наші погляди. Його – такий чистий і невинний, і мій - неприродно-зелених лінз у ненафарбованих очах. Під певним кутом, і по цих поглядах  переходить інформація.

У навушниках – важкий рок. Асоціації записуються на всі можливі засоби – смуги розмітки на дорозі, проводи, по яких той самий хард-рок іде від мобільника до вух, на лінії електропередач… Так, я не знаю, чому вони мене приваблюють. Але це вже давно. Дивлюсь на ці проводи, на стовпи, таким чином записуючи на них нові й нові асоціації. Темрява іноді порушується світлом – і добре, якщо від лампи у дворі приватного будиночка. Гірше – коли то велике місто втручається у мовчазну розмову внутрішнього світу і казки.

Ці 95 кілометрів. Ми з Німецьким Принцом їдемо туди ввечері. Зупиняємось і фоткаємо все, що видається цікавим. І самі фотографуємось поряд із цим всім. Пам’яті не вистачає, тому зі сміхом возимося з ноутбуком, аби переписати знімки на нього просто у машині. З принципу не вмикаємо світло. Саме мовчання темряви вмовило нас вибратися туди у такий час. І у нас є своє світло – світло його очей.

Сидимо біля дороги і гладимо м’яку шерсть сіренької мишки. Може, вона, як і ми, вибралась у свій ідеальний світ? Машин проїжджає небагато, та всі водії підозріливо дивляться на нас. То й що? І вони так само можуть, ніхто нікому не забороняв.

В повітрі не літає жодного слова – ні українського, ні англійського, ні німецького. Притуляюсь щокою до блідого обличчя Принца, даючи можливість кожній із наших клітин обмінятися інформацією з клітинами іншого організму. Випадково заважаю їм необережним рухом вій. А він посміхається.

Ми дивимось на місяць. Він стає все блакитнішим. Бачу його відображення у так само блакитних очах.

Ніхто не порушить прозорості місяця навіть думкою про щось брудне і непристойне. Дивимось на те, як на кладовищі спілкуються душі. Посміхаємось незнайомим – бо і вони нам посміхаються.

Ніхто не повинен пройти непоміченим. Відсутність макіяжу. Непотрібність німецько-українського перекладу. Це – заборонена територія. Тільки ми маємо перепустку до нашого вигаданого замку.

… – Orchid, are you here? Why don’t you answer? Are you asleep?

 - No, sorry. Just thinking.

 - Tired?

 - Not really. I have to write. Or else the thought will explode and fill the empty space…

29 – 30 вересня 2007. 19.00 – 00.51