Soft Paws (публікувалось на сайті "Хайвей")

  - Колись жіночі туалети мали вигляд кімнат з підлогою, вкритою стружками. Тоді у моді були пишні плаття…

 - Ирина Васильевна, как котики?

 - Да, Дима, как котики…

(З діалогу вчительки біології і «грози всієї школи»).

Собаки бувають різні. Вивели те, що мій не надто розумний знайомий влучно охрестив «чи х**, чи не х**» – таке біля найближчого супермаркету мало не розтоптали хлопці-футболісти; були і є великі сторожові пси з добрими очима, як, наприклад, те, що сиділо в машині біля нашого будинку і мило посміхалось натовпу цікавих бабусь і дітей. Правда, коли зібралось, на його думку, надто багато цікавих, симпатичне створіння не стрималось і гавкнуло. У всіх здають нерви…

Перших, звичайно ж, тримають вдома, у кімнаті. За ними доглядають – розчісують, кого треба – стрижуть, деяким навіть фарбують кігтики на всіх чотирьох лапках, буває, що одягають щось на зразок рожевих трусиків і спідничок. На вулицю? Тільки на руках! Не дай Боже, щоб воно забруднило лапки чи хтось наступив. А ще й захворіти може… Треба любити, бо воно все відчуває. Обов’язково хвалитися друзям, але одночасно слідкувати, щоб ніхто навіть не сказав чогось поганого у присутності «коштовності». Виконується кожна забаганка – такій істоті неможливо відмовити. Часта відсутність настрою, капризність, а іноді – навіть підлість? Нічого – це всього-на-всього невеликі недоліки. Але за таку привабливу зовнішність можна вибачити що завгодно.

За такими собачками уважно слідкують – щоб ніхто не образив, не подивився якось «не так», і не чіплялись ті, хто не треба.

Коли з’являються довгоочікувані нащадки, турбуються про те, щоб вони попали у хороші руки, а потім не лінуються перевіряти, як їм на новому місці. Звичайно, у ці самі хороші руки віддають за шалені гроші.

Такий песик є невід’ємною частиною стереотипного образу людини, яка чогось досягла у житті. Така собі прикраса. Тобто, заводять «маленькі мішечки з кишками» для того, щоб дбати про них, милуватися хитро-підленькими симпатичними мордочками, хвалитися друзям і не зважати на вади, дрібні і не дуже.

А що ж з великими і, часто тільки на перший погляд, агресивними псами? Живуть, в основному, на вулиці, у приміщення їх не пускають за жодних обставин. Інакше – суворе покарання. Погладити можуть – в нагороду за якісь заслуги. Нема досягнень – значить не гладять – великі собаки мають бути злими, otherwise – не охоронятимуть. А саме для цього їх заводять, за це годують. Провина? Покарання! Нічого «заплющувати очі» на помилки – дисципліна понад усе. Поводитися з такими теж треба жорстко, щоб не звикали до ласки. Як не виконує покладених на нього господарями обов’язків – геть, на вулицю.

З’являться маленькі – в мішок і з моста. Яка ж із них користь? Ні грошей, та й так просто нікому не потрібні. А тримати у себе невигідно, це ж іще й годувати всіх треба, витрачати гроші та зусилля.

Зате налякати когось, похвалитися, що «я – під охороною», можна. І треба – для чого іще потрібен великий пес? Авторитету в очах оточення точно додасться. І тому, що охорона, і ще й за те, що має можливість утримувати вдома таке. Ідеально для створення враження того, чого насправді нема. Тварина не зможе розказати ні про що, навіть якщо з неї знущаються. Тому все безпечно.

Кімнатним песикам влаштовують похорони з обов’язковими складовими на зразок рожевої труни, віночків з живих квітів і надгробка з датами народження-смерті із точністю до хвилини. А потім щотижня провідують.

Великих і злих закопують. Якнайдалі від дому, бо неприємно знати про наявність трупа за декілька метрів від сходів. Згодом забувають де. Це ж просто собака – такий, як мільйони інших. Не вартий нічого.

Обожнюваний всіма домашній улюбленець може спокійно чинити дрібну й не дуже шкоду – все одно за це нічого не буде, тільки зайвий раз погладять і звернуть увагу. Можна вкусити господаря – бо настрою нема. І, перепрошую, нагадити де не треба. То й що? Все одно, як кажуть, «краса рятує світ». Відданість? А що це? Тобто, подяка за миску з їжею і ласку? Навіщо, це ж у порядку речей. Хоча, звичайно, можна – зайвий раз похвалять.

А ось великому псові влетить. Мабуть, саме через цей страх вони і намагаються уникати будь-яких негативних вчинків. Що то – правильне виховання, дисципліна. Злодія чи нападника точно не пустить – навіть на сусіда дивиться косо, коли той наближається до господаря. На грубе ставлення теж не відреагує – знає, що йому за ту реакцію буде. Їсти не попросить, а чекатиме, поки дадуть. Можна і не дати, нічого страшного, вони звичні. Набридне – викинути. Або і вбити – то вже залежно від настрою.

Милі істоти не привчені лежати коло ніг – це нижче їхньої гідності. У грізного волохатого створіння це звичка – так можна показати відданість. І навіть якщо вдарять чоботом, ця відданість не зникне. Знаючи, що обмежень нема, можна думати лише про себе. Навіщо ще про когось? Гарна зовнішність – ключ до всього. І ще, коли треба, можна підлеститись – так вирішуються всі проблеми. Хоча і їх майже нема.

А коли на першому місці – інтереси господаря? Чому б не принести тапки, коли він прийшов втомлений? Коли поганий настрій, треба ткнутися носом у руки – це майже завжди допомагає, хоча у цьому рідко зізнаються. Так, швидше за все, відштовхнуть чи виженуть на вулицю, але все одно виконано те, що було задумано. Хотілось допомогти – і це зроблено.

Життя не завжди легке. Без труднощів не буває ні у панства, ні у простих людей.

Весь час діяло правило – дбати лише про себе, коштовну – краса не може пропасти чи зіпсуватись під впливом якихось життєвих обставин! Інші? Та вони самі зрадіють, ще й подякують, що скарб не пропав. Може їм і буде погано з іншого приводу. Ну й що? Не для того існують красуні… Вони допомагають не діями, а зовнішністю. А працюють нехай ті, кому із зовнішністю пощастило менше.

Може й непоказні зовні, «великі та злі» мають іншу думку. Спочатку треба допомогти господареві. Це – головне. Все інше – другорядне. Якщо це хоч якось допоможе, можна і пожертвувати своїм життям. За честь найближчого битися до останньої краплі крові, перегризти горло. А перед смертю лизати руки того самого найближчого на останній знак вірності…

Більшість обирає красу – можливість здатися кращими, ніж насправді. Коли нема про кого дбати, завжди хочеться мати маленьке, беззахисне на перший погляд, створіння, яке стане сенсом життя. Гарна мордочка, вишукані манери – кому таке не сподобається? Та ще й приналежність до «обраних». Сліпому хочеться радості для очей. Не позбавленому зору, а тому, хто має тільки поверховий. Звичайно, гарні собачки можуть любити. Питання тільки у тому, що ця любов не безумовна, і може припинитися будь-якої хвилини. Адже «краса рятує світ».

Дехто, спокусившись відданістю, таки віддає перевагу великому і злому. Злому до тих, хто має погані наміри стосовно найближчого. Втомившись від невдалих намагань перетворити пса на прикрасу, на іграшку, від нього відмовляються. Знову на вулицю. І слабкі залишки мрії про те, що ще колись доведеться згорнутись клубочком біля найрідніших ніг, торкнутися мокрим носом рук тієї людини…і не отримати по морді чоботом. Просто за непоказну зовнішність.

Народитись великим і волохатим, не означає «не потребує уваги та доброго ставлення». Просити – нижче гідності. Але так само болить, коли б’ють, так само тече кров, і так само приємно, коли гладять.

Чи є у цьому світі людина, яка могла б заглянути всередину, не оцінюючи за зовнішністю?... … … … … … … …